«Знову на вашій циганській!»
Вчилась Олександра чотири роки і аж у 38 років отримала диплом
— Після того він працював на винзаводі Болградському, — пояснює Олександра. — Хоча вже 1963-го вийшов на пенсію — недовго довелось там бути. Мама, Анна, все життя в колгоспі працювала. Вона померла 1986 року, а тато —1989. Дружнє життя прожили.
Як і батьки, Олександра хотіла щасливого сімейного життя — ще у 19років вийшла заміж. У 20 народила сина Сеню, тобто Семена.
— Чоловік мій, Афанасій, був гагаузом. Я його страшно любила. Хоча й прийшла в гагаузький дім, де довелось нелегко. Свекруха Агафія — міцна гагаузка, поводила себе жорстоко. Без її дозволу не можна було ступити й кроку.
— Я розповідала про голодовку, так от, 1947 року старша невістка одного разу не запитала в Агафії, що зготувати на вечерю. Та вийшла з дому, а чоловік згадав, що є молода картопля: «Давай картоплю». Повернувшись, свекруха ошаленіла: «Хто вам дозволив?». І розтоптала ту картоплю. При вагітній жінці. Після голоду.
Син змовчав.
— Свекруха моя не знала інших мов і албанську називала «циганською». Оце так їй пощастило із трьома невістками-албанками. «Знову на вашій циганській мові! Замовкніть!» — кричала. Тому я мусила говорити гагаузькою.
Уже коли виховала дітей, Олександра пішла працювати, а окрім того— захотіла вчитись. Що викликало немалу хвилю обурення у свекра та свекрухи.
— Усі були проти. Але парторг підбив: «Скажи, що їдеш у відрядження». Так я поїхала до Одеси й склала вступні іспити. Вдома всі були шоковані. Спершу важко було, але я втягнулась.
— Батько мій завжди шкодував і вибачався, що не дав нам освіти. П’ятеро дітей, землі багато — треба було працювали.
Вже у зрілому віці албанці вдалось здобути економічну освіту і ще три десятиліття пропрацювати в колгоспі бухгалтеркою.
— Колгосп у нас спеціалізувався на вигодовуванні свиней, —пояснює. — Великий комплекс був: тисяча голів корів, десять тисяч овець, птиця, овочі, виноградники, фруктовий сад — все ми мали. Ми, албанці, — роботяги. Нам тільки дай попрацювати.
Ритм був направду шалений.
— Кожен божий день наряд у 6 часов. Бригадир, управляючий контролюють. Влітку ми збирались на полі, взимку — на фермах. Коли пішли внуки, не знаю, як я встигала. Корову треба видоїти, хліб спекти, роботу зробити — все нараз.
Трагедією для Олександри стала смерть чоловіка Афанасія.
— Він підняв груз важкий. Працював завгаражом, а тоді не було відповідної техніки. Йому треба було допомогти підняти двигун до автомобіля, а всі пішли на поле.
Чоловік наважився зробити це сам, після чого почалася кровотеча, яку вже не змогли зупинити.
— Це було під вечір. Пам’ятаю, дощ страшний падав. Я побачила його посеред дороги, кричала. Ми зупинили якусь машину, щоб довезти до лікарні.
Але було вже запізно.
— Коли помер Афанасій, я залишилась зі свекрухою. Її паралізувало, тож я чотири роки доглядала її. Потім відійшов і свекор. Так залишилась сама з дитиною на руках.
З НАШИХ
Цікаво, що те, як говорять у Каракурті, є унікальним для сучасних
албанців, адже тут збереглася мова ще XV століття
Після смерті чоловіка Олександра переселилася в іншу частину села: з гагаузької — в албанську.
— А Сеня, син мій, не знав албанської. Ми ж через свекруху тільки гагаузькою говорили. Це була умора. Це вже зараз усі говорять російською, раніше такого не було. Приходять до мене зі школи: Сеня знову не прийшов науроки, пішов «на край». Я тоді йду його шукати, заспокоюю.
Він не знав албанської мови, а однокласники — гагаузької.
— Я стільки плакала, що не змогла його навчити рідної.
Дослідник Олександр Новік в інтерв’ю Олександру Рибалку каже, що албанська, якою говорять у Каракурті, через тривале перебування поза етнічною територією та асиміляцію зазнала чималих змін.
— Наприклад, сьогодні в ній немає самого слова «албанець» чи «албанський», — пояснює дослідник. — Якщо хочуть сказати, що хтось албанець або албанка, то кажуть «(н)га тант», що буквально означає «з наших», а якщо хочуть про когось сказати, що він чи вона розмовляє албанською, то кажуть «залахіт сі неве» («говорить як ми»).
Загалом албанці використовують латинську графіку, натомість наші — кирилицю. Хоча усталеної писемності в українських албанців немає. Мешканці Каракурту намагаються вберегти ту мову, що є.
Як і Олександра Узун, яка, аби не повторити помилок у вихованні сина, внукам намагається прищепити албанську.
— От Олі моїй 4 роки. Коли ми відправляємо її на танці в Болград, я завжди кажу їй: «Ти вірш албанський повторюй — і якраз до Болграду доїдеш». Ата махає мені рукою, — з любов’ю в очах Олександра усміхається.
Після розвалу колгоспу жінка повністю присвятила себе дітям. Зараз вона має трьох внуків і чотирьох правнуків.
— Оля, Саша, Ігор, Сашуля, Ксеня, Іоланда, Радомир, — перелічує 81-річна жінка.
Їм вона розповідає й показує, якими були обряди. Часто вони суголосні з сучасними християнськими традиціями, однак деякі мають язичницьке коріння. Наприклад, 8 січня мешканці Каракурту святкують Бабин день — на честь повитух, які у давнину допомагали під час пологів.
Свято Пеперуда, яке албанці відзначають 1 травня, приурочене викликанню дощу. Як пояснює дослідниця Людмила Терентьєва, «Пеперуда» дослівно означає «метелик». Обрядову роль «метелика» колись виконувала дівчина-сирота віком від 10 до 12 років — одягнена у сорочку, боса, із заплетеним у волосся бузком, вона йшла селом, викликаючи дощ. Інші дівчата у той час співали пісні та обливали її водою.
— Івана, Драгана, Йордана, — свят у нас багато, — пояснюєжінка. — Однак всі вони відходять. Уся надія зберегти культуру — на молодь.
Незабаром зі школи прийдуть внуки, тому Олександра врешті витягає з печі хліб. Насичений запах заповнює кімнату — вдався пишний й високий.
Жінка знімає фартух, частує мене.
— Завтра піду на цвинтар, роздам для батька, — повторює як мантру.— Завтра піду.
